Сміттєспалювання: за чи проти

На сьогодні для позначення сміттєспалювальних заводів використовуються різні терміни, як-от «заводи з оброблення відходів», «перетворення відходів на енергію», «Waste-to-Energy» тощо. Вони охоплюють широке коло термічних процесів, зокрема, «масове спалювання» та «сумісне спалювання», наприклад, спалювання RDF («Refuse-derived fuel», «паливо з відходів») у цементних печах, а також технології «газифікації», «піролізу» та «плазмового процесу» тощо.

На сьогодні у Європі діє понад 500 сміттєспалювальних заводів, і станом на 2016 рік спалювалося 41,6% пластикових відходів. Але протягом останнього десятиліття країни ЄС відмовляються від сміттєспалювання у зв’язку з новими законодавчими цілями щодо керування відходами, спротивом населення через ризики для здоров’я та високу вартість, а також наявністю успішних кейсів більш безпечних та економічно вигідних методів поводження з відходами та ресурсами, зокрема програм zero waste.

Вплив різних технологій спалювання відходів ще досі вивчається, і остаточно невідомо, які існують екологічні, економічні та соціальні ризики. Проте, завдяки дослідженням останніх двох десятків років, уже можна зробити висновки про негативний вплив сміттєспалювання на здоров’я людей, довкілля, зміну клімату, розвиток перероблення та перехід до економіки замкненого циклу.

Детальніше про спалювання відходів ви можете почитати у посібнику «Міф про безпечне сміттєспалювання».

Сміттєспалювальні заводи — це найдорожчий метод поводження з відходами, що потребує постійних операційних витрат. Їхня капітальна вартість удвічі перевищує вартість вугільних електростанцій і на 60% вища, ніж вартість АЕС. Також, сміттєспалювання — це один із найдорожчих способів виробництва енергії — майже у 4 рази дорожчий, ніж енергія сонця та вітру, вдвічі дорожчий, ніж природний газ, і на 25% дорожчий ніж енергія вугілля. До того ж, сміттєспалювання дозволяє генерувати лише невелику частку енергії, витрачаючи велику її частину в процесі спалювання. Муніципалітети можуть удвічі скоротити як витрати на управління відходами, так і витрати на виробництво електроенергії, застосувавши підхід zero waste і використовуючи сонячну енергію.

Більша частина відходів, які використовуються як сировина для сміттєспалювальних установок, натомість може бути перероблена або компостована, що приведе до зменшення викидів вуглецю та інших переваг для довкілля. До того ж, інвестиції, вкладені у спалювання, означають втрачені можливості для розвитку реальних рішень, таких як вітрова та сонячна енергетика.

Існує міф, що спалювання відходів є безпечним за високих температур. Проте численні дослідження підтверджують, що навіть за наявності найновітніших технологій, фільтрів і високих температур у процесі спалювання відходів утворюються токсичні побічні продукти: викиди у повітря, тверді та рідкі залишки, що містять важкі метали, діоксини, фурани та інші небезпечні речовини. Найбільше страждають мешканці населених пунктів поблизу таких заводів та поблизу місць захоронення залишків.

До того ж, спалювання відходів не знищує їх повністю, а лише зменшує в об’ємі та збільшує у токсичності, після чого їх необхідно захоронювати на спеціальному полігоні для небезпечних відходів. Отже, якщо вибір стоїть між полігоном та спалюванням, то коріння проблеми знаходиться на етапі розробки продукції, а вирішувати її слід шляхом редизайну товарів, паковання та бізнес-моделей на такі, що не утворюють відходи та забруднення і залишають матеріали у використанні.

Сміттєспалювальні заводи мають ефект «блокування» (англ. «lock-in»), оскільки через довгострокові контракти (30–50 років) вимагають постійного надходження визначеної кількості відходів. Отже, якщо заводи не виконують своїх зобов’язань, за помилки розплачуються платники податків. До того ж, жителі громад, які проживають поблизу сміттєспалювальних заводів, мають багато скарг, які виникають під час будівництва, передексплуатаційних випробувань та експлуатації, зокрема через шум, світлове забруднення, запахи та шлейф, а також недостатню прозорість підприємств.

Сміттєспалювання утворює найменшу кількість робочих місць у порівнянні з усіма іншими процесами керування відходами, а саме: до 200 разів менше, ніж повторне використання та ремонт і до 10–150 разів менше, ніж перероблення та компостування. Численні дослідження свідчать також про вищу заробітну плату та кращі умови праці у системі zero waste.

Відповідно до умов отримання сертифікату ОМС мають зробити все можливе, аби зменшити потік відходів, які йдуть на сміттєспалювання та не підтримувати нарощування потужностей сміттєспалювальних установок, підвищувати обізнаність про альтернативні способи утилізації відходів. На відміну від спалювання відходів, такі практики zero waste, як роздільний збір відходів біля джерела їхнього утворення, компостування органічних відходів, ремонт, повторне використання та перероблення, створюють нові робочі місця, економлять кошти громад та захищають довкілля і здоров’я населення. На рівні міста ці рішення здатні зменшити вплив на зміну клімату, зберегти енергію та природні ресурси і створюють величезні можливості для розвитку місцевої економіки та інвестицій.

Вартість заводу оцінюється у 500 мільйонів євро, проте це не кінцева вартість, оскільки завод уже зазнав технічної несправності з моменту відкриття у 2017 році, яка значно перешкоджала його здатності обробляти поточний потік відходів. Потужність заводу занадто висока — 400000 тонн відходів на рік, через що завод змушений імпортувати відходи, що суперечить не лише ресурсній стратегії Данії, а і ЄС.

За перший рік роботи викиди заводу становили приблизно тонн СO2, що еквівалентно річним викидам понад 28000 легкових автомобілів. До того ж, підприємство неодноразово перевищувало ліміти викидів діоксинів. Окрім цих технічних проблем, станція не може працювати на повну потужність у літні місяці, тому влітку в Amager Bakke працює лише одна лінія.

Отже, завод зазнав технічного та фінансового провалу, що характеризуєтся як початково невірними засновками, у яких було проігноровано думки експертів, так і керуванням проєктом, яке суперечило власним муніципальним планам щодо управління відходами та протидії кліматичним змінам. Як наслідок, тепер у Копенгагені є сміттєспалювальний завод, який удвічі перевищує необхідний розмір і якому для подальшої роботи, можливо, доведеться імпортувати все більше іноземних відходів. З огляду на те, що він фінансується за рахунок 30-річної позики, за ці відходи платитимуть данські платники податків.

Всупереч поширеній думці про ефективну та безпечну систему поводження з відходами у Швейцарії, система країни також є лінійною і побудована на спалюванні відходів. Кожен житель Швейцарії в середньому використовує 127 кг пластику на рік, що є дуже високим показником порівняно з іншими європейськими країнами. Близько 90% швейцарських пластикових відходів спалюється. Перероблення та повторне використання в Швейцарії обмежені, і, за винятком РЕТ-пляшок, пластик у Швейцарії практично не переробляється, не кажучи вже про повторне використання.

У 2021 році у м. Лозанна було проведено дослідження забруднення міста діоксинами, яке виявило, що концентрація діоксинів у значній частині ґрунту в центрі міста перевищує кантональний ліміт (100 нанограмів на кілограм). Служба охорони здоров'я Лозанни на спеціальному інформаційному сайті виклала рекомендації для мешканців найбільш постраждалих районів, зокрема не вживати деякі продукти, як-от місцеві яйця від курей вільного вигулу, кабачки, гарбузи, а також ретельно мити і очищати від шкірки інші місцеві овочі й фрукти.

Розслідування тривають, але попередньо вважається, що забруднення в Лозанні походить від сміттєспалювального заводу Vallon, який закрився у 2005 році. Інші кантони також планують провести подібні дослідження рівня діоксинів.